Смерть Сократа. Як поліс убив наймудрішу людину в собі

Уявіть місто, що щойно вийшло з найдовшої війни свого життя. Двадцять сім років. Воно її програло. Імперію розгромлено. Тисячі найкращих синів полягли під Сиракузами. Чума з війни забрала ще третину населення — разом з Періклом, найвидатнішим керівником, якого це місто будь-коли мало.

Потім — місяці тиранії. Тридцять Тиранів, поставлені переможцями-спартанцями, провели вісім місяців терору: політичні вбивства, конфіскації, чистки. Очолював їх Критій — поет, оратор, родич Платона, і колишній учень Сократа. Серед тих, кого вони вбили, був дядько Лісія, оратора. Ім’я Лісія повернеться в наступній лекції — як вуста Платонового аргументу.

У 403 році демократи відвоювали місто. Вони були на диво помірковані — оголосили амністію, нікому не мстилися особисто. Окрім одного.

В 399 році вони притягли до суду людину, яку всі знали: огидно потворного, низького, з виряченими очима скульптора, який кинув ремесло, щоб блукати агорою і ставити неможливі питання. Чоловіка, чиї учні стали найвпливовішими інтелектуалами міста. Чоловіка, чий колишній учень Алкібіад зрадив Афіни на користь Спарти, а потім Персії, а потім знову Афін. Чоловіка, чий колишній учень Критій щойно правив терором.

Сократові було сімдесят. Він жив у бідності й ненавидів демократію. Це останнє він не дуже й приховував.

Текст обвинувачення зберігся. Його цитує Діоген Лаертський: «Сократ винний у тому, що не визнає богів, яких визнає поліс, і в тому, що вводить нові божества. Винний також у розбещенні молоді. Покарання: смерть.»

Зверніть увагу на формулу. Дві частини. Перша — асебія, нечестивість: те саме звинувачення, що знищило Анаксагора й Протагора. Друга — розбещення молоді. Це нова формула, і вона смертоносна. У Афінах не існує закону про «розбещення молоді» в нашому розумінні. Це політичне звинувачення: ти псуєш моїх синів, перетворюєш їх на громадян, які не вірять в Афіни.

Хто були обвинувачі? Мелет — бездарний поет, інструмент. Анит — багатий чинбар, демократ, той, чий син справді почав ходити за Сократом і кинув родинну справу. І Лікон — оратор. Реальним архітектором був Анит, людина із родини, що постраждала від Тридцяти.

Афіни не могли судити Критія — він уже був мертвий. Не могли судити Алківанда — той теж уже мертвий, убитий у Малій Азії. Залишався вчитель.

І ще одна тонкість. Сократ міг ще тоді сказати «я помилявся щодо їхнього виховання, я перепрошую». Афінська амністія прикрила б це. Він не сказав цього. Він прийшов до суду, і його захист став одним з найжорстокіших нападів на саме місто, які поліс коли-небудь чув з вуст підсудного.

П’ятсот суддів. Один день. Без обвинувача, без адвоката — підсудний має говорити сам. Сократ говорив три рази, і ці три промови записав Платон, який сидів серед глядачів. Текст ми називаємо «Апологія».

У першій промові Сократ робить нечуване. Замість того, щоб виправдовуватися, він каже суддям: я виконую наказ Бога. Колись давно мій друг Херефонт пішов у Дельфи й запитав піфію: «Чи є хтось мудріший за Сократа?» Піфія відповіла: «Жодного.»

Сократ був вражений. Він знав, що нічого не знає. То як же він наймудріший? Можливо, бог жартує? Але бог не може брехати. Тож Сократ почав ходити містом і випробовувати славетних — політиків, поетів, ремісників — на предмет їхньої мудрості. І щоразу виявляв одне й те саме: вони не знали того, у чому стверджували, але думали, що знають. Сократ принаймні знав, що не знає.

«Через цей пошук, афіняни, я нажив собі багато ворогів — найгірших і найнебезпечніших», — каже він. І додає по-діловому: «Я — це слоз ос, який Бог посадив на коня. Афіни — це той благородний кінь, що від важкості знесилився і потребує жалити. Якщо ви мене вб’єте, кінь засне.»

Це не виправдання. Це звинувачення. Він каже суду, що сам поліс хворий, а він — лікар. І що, вбивши його, поліс не вилікується — поліс остаточно засне.

Воєгелін, читаючи цю сцену, формулює її точно: «Три дії відбуваються одночасно: суд над Сократом, який закінчується осудом; суд над Афінами, який закінчується відмовою прийняти спасителя; і відділення Сократа від полісу, що завершується самотністю його смерті.»

П’ятсот суддів голосували. 281 — винний. 220 — невинуватий. Якби 31 проголосував інакше, Сократ був би виправданий. Це означає, що захист майже спрацював. Більшість Афін усе ще шанувала Сократа — або, принаймні, не хотіла його крові.

За афінськими правилами, тепер настала фаза покарання. Обвинувач пропонує одне покарання, обвинувачений — інше. Суд обирає між двома. Мелет запропонував смерть.

Що пропонує Сократ? Він стоїть перед судом, який щойно засудив його за переробку молоді, і каже:

«Який же штраф належить мені? Я — благодійник полісу, який присвятив усе своє життя тому, щоб афіняни ставали кращими громадянами. Найбільш справедливим покаранням було б безкоштовне харчування в Пританеї до кінця життя — почесть, яку місто дарує олімпійським переможцям.»

Це — те, що ми називаємо найбільш зухвалою річчю, яку взагалі можна сказати у власному смертному суді. Він просить, по суті, щоб місто йому платило обід. Зал клекоче. Жоден підсудний не вів себе так.

Друзі — Платон, Критон, Аполлодор — у відчаї підіймаються й кажуть: ми заплатимо штраф. Тридцять мін. Велика сума. Сократ погоджується запропонувати її — без ентузіазму, як обов’язок.

Голосування — на тип покарання. 361 за смерть. 139 за штраф. Тобто на покаранні значно більше суддів засудили його, ніж на самій провині. Чому? Бо те, що він зробив у середині, обурило їх. Він глумився з суду. Він глумився з самого Афін.

І Афіни вбили його.

Між осудом і виконанням пройшло близько місяця. Тоді не страчували відразу — флот був відправлений до Делосу на щорічне свято, і весь час, поки корабель не повернувся, місто було «чистим». Сократ сидів у в’язниці.

Друзі підготували втечу. Критон — один з найзаможніших друзів Сократа — підкупив варту. У порту чекав корабель до Фессалії. Сократ міг піти. Афінська влада, чесно кажучи, була б навіть полегшена: ніхто не хотів реальної страти, всі думали, що він утече, як Анаксагор, як Протагор. Так робилося.

Діалог «Критон» — це розмова в камері. Критон умовляє: ти зрадиш дітей, ти зрадиш друзів, твоє ім’я буде осквернене боягузтвом. Сократ слухає й відповідає:

«Я все життя жив під цими законами. Я з ними мав контракт: я живу в Афінах, користуюся вулицями, ринками, освітою, шлюбом. Я ніколи не виїжджав з міста, окрім як на війну. Тепер закони засудили мене. Якщо я втечу, я зруйную закон. Краще, щоб закон зруйнував мене, ніж я зруйнував закон.»

Це філософська позиція дивовижної сили. Він не каже, що вирок справедливий. Він каже, що система, яка постановила вирок, ціліша за нього, і що його смерть зміцнить її більше, ніж його втеча. Якщо він втече, він стане ще одним софістом-утікачем, як Протагор. Якщо він залишиться, він стане чимось іншим.

Він став чимось іншим.

Діалог «Федон» описує останній день. Друзі прийшли зранку. Сократ розмовляє з ними весь день — про душу, про безсмертя, про філософію як «практику смерті». Не похмуро. Спокійно, ясно, навіть з гумором.

Коли сонце почало сідати, тюремник приніс кубок з цикутою. Він плакав. Сократ тримався стабільно. Він випив весь напій без вагань. Потім ходив, як йому порадили, аж поки ноги не почали неметись. Тоді ліг.

Він уже майже не міг говорити. Просто перед смертю, відкривши на мить останню кришку обличчя, він сказав:

«Критоне, ми винні півня Асклепію. Сплати цей борг. Не забудь.»

І помер.

Асклепій — бог зцілення. Жертва півня — те, що приносили вилікувані. Що мав на увазі Сократ? Тлумачення поділяються вже тисячі років. Найпрямолінійніше: смерть — це зцілення душі від тіла. Я зцілився. Сплати богу борг.

Воєгелін підсумовує: «Філософське життя у напрямку до смерті й до суду у вічності відокремилось від життя мертвих душ. І потім патос моменту знімається останньою іронією сократівського незнання: 'Хто з нас обрав кращий шлях — приховано від усіх, окрім Бога.'»

У залі, де Платон цього не бачив (бо хворий лежав удома), але у залі його уяви, це сталося так.

Звичайна історія тут була б така: ще один незручний філософ убитий. Афіни заспокоюються. Через покоління про нього забувають.

Але серед тих, хто стояв і дивився на цю страту, була людина, яка цього не дозволила. Йому було близько тридцяти. Він був з найвпливовішої аристократичної родини Афін — нащадок Солона з боку матері, Кодра з боку батька. Його дядько Критій щойно правив терором. Його брати були цвітом афінської молоді. Усе попереду — політика, влада, ім’я.

Він обрав інше. Він обрав піти з міста, подорожувати, навчатися. А коли повернувся — у віці майже сорока років — він заснував школу за межами Афін. Назвав її на ім’я героя Академа: Академія. Перший університет у західній історії.

І решту свого життя — а він прожив ще п’ятдесят років — він писав. Писав діалоги, у яких головною дійовою особою був Сократ. Він фактично ніколи не давав слова собі. Він говорив тільки через Сократа.

Те, що Афіни вбили в одну людину, ця людина повертала світові тридцятьма шістьма діалогами. У середині цих діалогів, у «Державі», він записав, як його вчитель уявно засновує ідеальне місто — місто, де філософи правлять, а демагогам перерізують шлях.

Це була помста. Це була теорія. Це була зміна цивілізації. Наступна лекція — про неї.