«Держава». Помста, написана у десяти книгах

Перш ніж говорити про книгу, поговорімо про автора. Це не статуя в музеї. Це людина з кров’ю, тілом і репутацією.

«Платон» — не його справжнє ім’я. Його справжнє ім’я — Аристокл, на честь діда. «Платон» — це прізвисько, що означає «широкоплечий» або «широколиций». Дав йому це прізвисько тренер з боротьби. Платон у юності боровся на Істмійських іграх. Він був атлетом. Деякі джерела стверджують, що він міг бути учасником Олімпійських ігор, якби не пішов у філософію.

Він був із родини, яку в Афінах усі знали. Мати — родом від Солона, законодавця, що дав Афінам першу конституцію. Батько — родом від Кодра, останнього афінського царя. Брати — Главкон і Адімант — впливові молоді люди, які з’являються як співрозмовники у «Державі». Дядько — Критій, голова Тридцяти Тиранів. Інший родич — Хармід, один з тиранів, теж убитий під час перевороту.

Уявіть це: ви — молода людина в Афінах. Ваша родина щойно влаштувала державний переворот. Це не якась далека спадщина, це минулого року. Тоді цей переворот був розгромлений демократами, і нова влада судила вашого вчителя — людину, яка змалечку була для вас більшою за батька. Судила і вбила.

Що ви робите? У вас є вибір. Ви можете спробувати помститися політично. Ви можете виїхати. Ви можете замовкнути.

Платон зробив четверту річ.

Сам Платон у Сьомому Листі (документ, чию автентичність дискутують, але навіть якщо це підробка — підробка, написана учнем, який знав, як думав майстер) пояснює свій шлях так. Я переклад спрощую:

«У молодості я думав так, як думає кожна молода людина з мого кола. Як тільки я зможу взяти контроль над своїм життям, я піду в політику. Перші можливості з’явилися дуже швидко: повалення демократії і встановлення олігархічного правління Тридцяти. Серед них були близькі до мене родичі, і вони запросили мене приєднатися. Я чекав — як молодий — побачити, що вони зроблять. Те, що вони зробили, було жахливе. Старий уряд, який я бачив у своїй уяві як корумпований, тепер виглядав золотим. Серед інших жорстокостей вони послали мого друга й вчителя Сократа разом з кількома іншими арештувати громадянина, відомого як прихильник демократії, щоб привести його на смерть. Метою було залучити його у власні злочини. Сократ відмовився. Кращу частину їхньої правління я зненавидів.

Демократія повернулася. Багато з тих, хто повернувся, виявилися кращими. Але серед тих, хто прийшов до влади, були люди, які звинуватили мого друга Сократа в нечестивості, засудили його і вбили.

Коли я це бачив, і коли я бачив людей при владі, і коли я переглядав закони й звичаї, я вирішив, що чим більше я думаю, тим складніше управляти містом. Бо нічого не можна зробити без друзів-однодумців, а їх не було серед старих знайомих. Знайти нових було важко. Я був вражений видовищем загального розпаду. Зрештою я зрозумів: усі сучасні держави управляються погано.

Я був змушений сказати, лише істинна філософія дозволяє розрізнити, що є справедливим у державі та в житті людини. Зло не припиниться, доки або справжні філософи не отримають політичну владу, або правителі держав не почнуть справді філософувати.»

Це найважливіша автобіографічна цитата античної філософії. У ній закладено програму всієї решти життя Платона. Він не змінить її ані разу.

Платон робить наступний крок. Близько 387 року до нашої ери, повернувшись з подорожей по Італії та Сицилії, він купує гай за міськими стінами Афін. Гай посвячений героєві Академу. Платон засновує там школу. Назве її — за гаєм — Академією.

Зрозумійте, наскільки це провокаційно. Це школа за межами полісу. Платон фактично каже афінянам: ваша освіта — оратори, граматики, софісти — мене не цікавить. Я створюю власну. У ній буде математика, астрономія, діалектика, мистецтво правильного запитування. Над входом, як повідомляє пізніша традиція, було написано: «Хто не геометр — не входь.»

Це не просто школа. Це протиінституція. Поліс має своїх ораторів — Академія матиме своїх діалектиків. Поліс має свої збори — Академія матиме свої симпосії. Поліс готує політиків — Академія готує філософів. Поліс убив одного Сократа — Академія буде виховувати нових десятками.

І Академія працює. Серед учнів — Аристотель, який прийде через двадцять років і залишиться на двадцять. Серед випускників — політики, законодавці, посланці. Платон сам поїде до Сиракуз тричі, щоб спробувати виховати з тирана Діонісія філософа-царя. Тричі провалиться. Один раз його продадуть в рабство, друзі викуплять. Але Академія залишиться. І проіснує дев’ятсот років.

Дев’ятсот років. Це довше за існування Римської імперії. Довше за існування жодної середньовічної держави. Платон створив одну з найдовгоживучих інституцій в історії західної цивілізації — як побічний продукт того, що він не зміг змиритися зі смертю свого вчителя.

«Держава» — це не трактат. Це сценарій. Уявна вечеря в домі Кефала, заможного метека, у Пірейі. Сократ розмовляє. Спочатку зі старим Кефалом про справедливість, потім з його сином Полемархом, потім — і тут починається справжня драма — з Фрасимахом, софістом, який обриває нудну дискусію, влітає в розмову з обуренням і каже: «Я скажу вам, що таке справедливість. Це — інтерес сильнішого.»

Це момент, коли «Держава» оживає. Фрасимах — найкращий аргумент Платона проти Платона. Усе, що цинічна людина може сказати про мораль і політику, він каже ясно, безсоромно, з люттю. Закони — це знаряддя сильних. Мораль — це маска. Справедливі люди — простаки, яких використовують. Несправедливі живуть краще, і всі це знають.

Сократ відбиває його — наполовину. Платон навмисне не дозволяє Сократові остаточно перемогти Фрасимаха в першій книзі. Бо хоче, щоб ви, читач, відчули, наскільки притягальна цинічна позиція. Книга І — це ловушка для розумного цинічного читача. Платон хоче його. Якщо ви ще можете повірити Фрасимаху після десяти книг, ви Платону не потрібні. Якщо ви відчуваєте, що Сократ почав вас зачаровувати — він вас узяв.

Брати Платона, Главкон і Адімант, у Книзі ІІ переформульовують Фрасимаха ще сильніше. Уявімо, кажуть вони, двох людей. Одна повністю справедлива, але всі вважають її несправедливою — і вона зазнає всіх кар. Інша повністю несправедлива, але всі вважають її справедливою — і вона отримує всі почесті. Хто щасливіший? Це питання тримає Платона у роботі дев’ять решта книг.

Сократова відповідь — і це характерно для Платона — не теорія, а експеримент. «Давайте побудуємо місто. У мовленні. Подивимося, як воно виходить. А потім подивимося в нього, як у дзеркало, щоб побачити справедливість великим шрифтом, а потім — у людську душу, де справедливість дрібним шрифтом.»

Це — найдивовижніший рух у всій книзі. Платон каже: я не буду визначати справедливість. Я збудую її. Як інженер.

Спочатку — мінімальне місто. Землероб, гончар, тесля, швець. Усе спокійно. Главкон каже: «це місто свиней, без розкоші». Сократ погоджується додати розкіш. Але тоді місту потрібна територія сусідів. Тоді потрібна армія. Тоді потрібні охоронці.

І тут починається справжня «Держава». Хто охоронці? Як їх виховати? Що вони можуть знати, у що вірити, кого любити, що їсти, з ким спати? Платон усе регулює. Музика — лише дві лади, інші заборонені. Поезія — Гомера треба чистити, бо він зображає богів негідно. Сім’ї немає — охоронці живуть разом, діти спільні, ніхто не знає, чий він батько. Власності немає. Чоловіки і жінки рівні в навчанні, тренуванні, війні.

Ця частина шокувала античність. Платон каже, що жінки можуть бути охоронцями нарівні з чоловіками. Тренуватися голими, як чоловіки. Воювати, як чоловіки. Це не випадково — і не «прогресивно». Це продумано. Якщо справедливість починається з душі, а душа однакова в обох статях, то ніщо у будові міста не повинно дискримінувати за статтю. Аристотель, до речі, з цим категорично не погодиться через п’ятдесят років.

А далі — Книга V. Главкон ставить Сократові виклик: «А коли це місто з’явиться у реальності?»

І Сократ відповідає тричі знаменитою фразою: «Доки в містах філософи не царюватимуть, або ті, кого зараз звуть царями й правителями, не стануть щиро й гідно філософувати — і доки політична влада і філософія не зіллються в одній людині — доти, мій любий Главконе, не настане кінець зла для міст, та й, я думаю, не для людства теж.»

Це — те, що каже учень, дядько якого щойно правив терором, тридцять років після того, як його вчителя вбили демократи. Це не благе побажання. Це програма повного перебудови політичної реальності.

У Книзі VII Платон малює найвідоміший образ у західній філософії.

Уявіть, каже Сократ, печеру. У ній — в’язні, прикуті з дитинства. Вони не можуть рухати головою. Перед ними — стіна. За ними — вогонь, і між вогнем і ними проходить дорога, по якій люди носять статуї тварин і людей. В’язні бачать лише тіні цих статуй на стіні. Вони впевнені, що тіні — це реальність. Вони обговорюють тіні. Сперечаються про тіні. Дають імена тіням. Святкують того в’язня, який найкраще передбачає, яка тінь з’явиться наступною.

Тепер уявіть, що один в’язень звільнюється. Йому повертають голову. Він бачить вогонь. Він засліплений. Боляче. Він хоче назад до тіней. Його силою тягнуть угору. Він бачить статуї. Не вірить. Його тягнуть з печери на світло. Світло вбиває його очі. Він кричить. Але повільно очі звикають. Спочатку він бачить тіні, потім відображення у воді, потім самі речі. Зрештою — він бачить сонце.

Тепер він має повернутися. Це наказ. Він спускається назад у печеру, його очі тепер пристосовані до сонця, тож в темряві печери він спочатку нічого не бачить. В’язні сміються з нього: «Ти вийшов угору і повернувся зіпсованим. Тепер ти не можеш навіть передбачити наступну тінь.»

«І якби він спробував їх звільнити», — каже Сократ, — «вони б його вбили.»

Платон тут ясний як день. Він пише про Сократа. Про чоловіка, який бачив сонце і повернувся до Афін намагаючись звільнити в’язнів. Афіни його вбили.

Печера — це не метафора пізнання. Це політичний діагноз. Майже всі люди живуть прикуті до тіней. Декому щастить вирватися. Цих людей — філософів — обов’язок повертає назад. І коли вони повертаються, їх ненавидять. Бо вони псують гру.

Прочитайте Книгу VII від рядка 514a до 521b. Тридцять сторінок. Найважливіших тридцять сторінок у західній політичній думці.

Книги VIII–IX — політичний акт жорстокості. Платон описує п’ять форм правління і їхній неминучий ланцюг розкладу.

1. Аристократія — правління найкращих, ідеальне місто. 2. Тимократія — правління честі. Спарта. Армія керує. Уже занепад. 3. Олігархія — правління багатства. Місто розколюється на багатих і бідних. Війна між ними неминуча. 4. Демократія — народ повстає, скидає олігархів, проголошує рівність. Платон описує демократію так: «кожен робить, що хоче. Це місто схоже на найкрасивішу одежу — повне строкатих кольорів, що приваблюють жінок і дітей.» Платон не вдає, що демократія потворна. Вона прекрасна. Але — каже він — у ній немає внутрішнього стрижня. Бажання вирують. Усі рівні. Нікого не можна змусити робити те, чого він не хоче. Учні зневажають учителів. Сини зневажають батьків. Раби зневажають господарів. Тварини зневажають людей. (Так, Платон серйозно каже, що в демократії собаки стають нахабними.) 5. Тиранія — з демократії випливає тиран. Він з’являється як «захисник народу». Він вимагає охоронців. Він починає страчувати багатих. Він просить грошей. Він посилає молодих чоловіків на війну, щоб вони не повстали. Він — крайня форма того, проти кого демократія себе виправдала.

Тут Платон робить найскандальніший крок: демократія — це передостанній політичний устрій. Прямо перед тиранією. Демократія породжує тиранію за внутрішньою логікою.

Це написано в Афінах, демократичним містом, переможеним у війні олігархічною Спартою, що пережило олігархічний переворот, що поверталося до демократії, і що щойно вбило вчителя Платона. Це не теоретична класифікація. Це смертельний удар.

Чи має Платон рацію? Це інше питання. Гегель погодиться. Токвіль частково погодиться. Багато демократичних теоретиків відповіли. Але аргумент стоїть. Він досі стоїть.

Тут потрібен ще один поворот. Бо «Держава» — не тільки помста. Якщо ми залишимо це на рівні «Платон образився», то втратимо найважливіше.

Лео Штраусс в «Місті й людині» прочитав «Державу» інакше. На його думку, ціле місто, побудоване в книзі, навмисне неможливе. Чому жінки і чоловіки разом? Бо це проти природи людської ревнощів. Чому немає сім’ї? Бо це проти природи людської любові до власних дітей. Чому правлять філософи? Бо філософи більше за все на світі не хочуть правити. Платон знає це все. І показує це.

Тоді що ж він робить? Він показує: справді справедливе місто потребує умов, яких не існує. Це не благе бажання, не утопія, не «давайте спробуємо». Це доказ неможливості. Платон будує ідеальне місто, щоб спалити». Щоб показати: усі реальні міста — і Афіни найбільше — невипадково корумповані. Вони корумповані за природою політичного**.

З цього випливає: філософ ніколи не зможе бути нормальним громадянином. Філософ або сховається («тримається біля стіни в бурю», як казав Сократ у Книзі VI), або вийде з міста (як зробив Платон у Академії), або буде вбитий (як Сократ).

«Держава» одночасно — це помста, теорія, і трагедія. Помста — бо демократія, яка вбила Сократа, отримала свою точну оцінку. Теорія — бо побудована повна архітектура справедливості й розпаду. Трагедія — бо в самому серці книги Платон визнає: ця архітектура не побудується. Бо люди — це люди.

Платон не наївний. Він не вірить, що ним керовану республіку буде створено. Він закладає в неперевершено гарній мовленнєвій формі парадигму — взірець, проти якого тепер можна виміряти все. І саме цей взірець триватиме дві з половиною тисячі років.

Платон прожив до вісімдесяти. Він пережив усіх, хто судив Сократа. Він пережив демократичні чистки. Він пережив поразку Афін від Македонії. Він навіть прожив достатньо довго, щоб побачити, як його учень Аристотель починає викладати у його Академії, а потім — Аристотель пішов і заснував власну школу.

В останні роки він написав «Закони» — другу спробу окреслити політичний порядок. Це вже інша книга, обережніша, виміренніша, ближче до того, що можна реально втілити. Не «філософи-царі», а «нічна рада» — мудреці, що збираються до сходу сонця, щоб обговорювати закони. Не утопія, а компромісне місто.

Це теж важливо. Платон не залишився в одній точці. Він рухався. Він був живим. Він давав власній думці змогу старшати.

Але «Держава» ніколи не зникла з його думки. До останнього дня вона лежала на його столі. Він її редагував.

Кажуть, він помер на бенкеті, від виснаження. Кажуть, його знайшли з гребенем для волосся в руці — він збирався причесатися. Кажуть, на столі біля нього лежала розкрита книга — перші рядки «Держави». Це може бути міф. Це може бути правда. Це, у будь-якому разі, найкраща легенда про смерть філософа в історії.

Афіни вбили Сократа. Платон вбив Афіни. Не буквально, звичайно. Але через двісті років, коли греки шукали слова, щоб говорити про справедливість, про душу, про красу, про благо, — вони не звертатися до афінської конституції чи до законів Солона. Вони зверталися до Платона. Поліс став містом серед інших, провінцією Риму, провінцією Османів, музеєм. Платон ​став сонцем, навколо якого ця думка обертається досі.

«Уся західна філософія — це низка приміток до Платона», — сказав Альфред Норт Уайтгед.

Він мав рацію. Сторінкою за сторінкою. До сьогодні.