Зухвальці. Як перші філософи кидали виклик богам

28 травня 585 року до нашої ери. Армії лідійців і мідян стояли одна проти одної на берегах річки Галіс у Малій Азії. Шість років триває їхня війна. І раптом — посеред дня — сонце гасне. Воїни кидають зброю. Битва завершується мирною угодою на місці.

Усе це трапилося б у будь-якому разі. Затемнення байдужі до людських календарів. Особливе тут інше: за п’ятдесят кілометрів на схід, у портовому місті Мілеті, один чоловік уже знав, що це станеться. Його ім’я — Фалес.

Як він знав? Він мовчить про це. Можливо, через вавилонські записи. Можливо, через власні розрахунки. Важливо ось що: він знав. Не пророкував через жертвопринесення, не благав Аполлона. Розрахував. І мав рацію.

Це — момент народження філософії. Не тому, що Фалес сказав, що все є водою, — це твердження ми згадуємо лише тому, що воно перше. А тому, що раптом, у голові однієї людини в одному грецькому місті, з’явилася абсолютно нова думка: боги тут ні до чого. Світ — це система, яку можна зрозуміти.

Це не атеїзм. Фалес, мабуть, вірив у богів — як вірили всі. Але він робив щось вперше: припускав, що під богами лежить порядок, до якого людський розум має доступ. Це найнебезпечніша думка, яку коли-небудь думали.

Через 130 років після Фалеса Анаксагор приїхав з Іонії до Афін. У місті він знайшов те, чого не було у Мілеті: владу. Афіни в 460-х роках — це імперія, Перікл — найвпливовіша людина грецького світу. І Анаксагор стає особистим учителем Перікла.

Він навчає його філософії так, як її розуміли іонійці: природа — це матерія в русі. Розум (nous) надав їй початковий поштовх — і відступив. Космос рухається за власними законами.

Тепер уважно. Сонце для греків — це Геліос, бог. Місяць — Селена. Зірки — божественні істоти. Анаксагор каже: ні. Сонце — це розжарений камінь, більший за Пелопоннес. Місяць — це земляне тіло, що відбиває світло сонця. Це геологія, а не теогонія.

Він жив у Афінах тридцять років, був найшанованішою інтелектуальною постаттю міста — поки 432-й рік не приніс йому катастрофу. Політичні вороги Перікла не могли вдарити по самому Періклу. Тож ударили по найближчому — по Анаксагору. Звинувачення: асебія — нечестивість. Заперечення божественності небесних тіл.

Перікл захищав його в суді особисто. Це не допомогло. Анаксагора або засудили до смерті й він утік (одна версія), або просто вислали (інша). Решту життя він провів у Лампсаку, у вигнанні. Кажуть, у день своєї смерті він попросив, щоб щороку дітям у місті надавали вихідний — на знак радості. Місцеві ще століттями виконували це прохання.

Висновок ясний: у п’ятому столітті до нашої ери в Афінах сказати, що сонце — це камінь, було злочином, який міг коштувати голови. І не уявного злочину. Закон проти асебії існував. Його застосовували.

Протагор з Абдери був перший, хто назвав себе софістом — і перший, хто брав за це гроші. Великі гроші. Він був інтелектуальною суперзіркою свого часу — приходив у місто, читав платні лекції, давав молодим багатим людям те, що ті хотіли: красномовність, тонкість, уміння виграти будь-який спір.

«Людина — міра всіх речей: тих, що є, як вони є, і тих, що не є, як їх немає». Це його найвідоміша фраза. У ній видно, наскільки він небезпечний. Якщо людина — міра, то богів немає поверх неї. Якщо людина — міра, то справедливість — це те, що сильніший може нав’язати слабшому. Якщо людина — міра, то закон полісу — це не священний номос, а домовленість, яку можна переписати.

У книзі «Про богів» він починає таким реченням: «Щодо богів, я не можу знати ані того, що вони є, ані того, що їх немає. Бо багато речей перешкоджають знанню: і темність предмету, і коротка тривалість людського життя.»

Це не атеїзм. Це гірше. Атеїст принаймні стверджує. Протагор каже: ми не знаємо. Можливо, не можемо знати. Можливо, питання нерозв’язне. У цій фразі поліс відчуває щось страшніше за заперечення — байдужість досвідченого розуму до того, що тримає громаду разом.

Афінська влада зібрала всі копії книги «Про богів», які могла знайти, і спалила їх на агорі. Це не вигадка пізніших християнських істориків. Це засвідчений факт. Протагор утікав з міста, і за легендою — потонув у морі, рятуючись від суду.

Це Афіни до Сократа.

Не всі досократики кидали виклик місту через його богів. Дехто кидав виклик самому місту.

Геракліт народився в царській родині Ефеса. Він мав успадкувати посаду царя-жерця. Він відмовився — і передав її молодшому братові. Потім вийшов у гори жити в самотності, харчуючись травою й корінням. Він зневажав натовп з принципу. «Більшість поводиться, наче в них приватний розум», — писав він. «Багато хто не розуміє таких речей, на які наштовхується. Не дізнається їх, навіть навчаючись. Тільки собі вони здаються розумними».

Він не пояснював. Він писав так, як писали оракули: коротко, темно, без зайвих слів. Його книгу називали «Темною» вже в античності. Через тисячоліття Гайдеґґер скаже, що вся західна філософія була довгим коментарем до Геракліта.

Геракліт не загинув від руки полісу. Просто тому, що зневажав поліс настільки, що навіть не дозволяв йому себе зачепити. Він був першим філософом, що сказав: юрба ніколи не зрозуміє, юрбі й не треба розуміти, юрба існує, щоб бути юрбою, а той, хто думає, існує окремо.

Це настрій, який передається учневі за учнем, через сторіччя. Платон його успадкує — у тій частині своєї душі, що зневажає демократію. Ніцше його успадкує — у тій частині, що шукає Над-людину. Кожен раз, коли молодий розум переживає момент «Боже, я бачу те, чого вони не бачать», — він переживає момент Геракліта.

І це теж філософія: не лише говорити правду богам в обличчя, а й говорити правду натовпу в обличчя. Іноді — особливо натовпу.

Подивімося на досократичний бухгалтерський баланс.

— Анаксагор: судовий процес, утеча або вигнання. Помер у вигнанні. — Протагор: книги спалені, втеча, можливо смерть під час утечі. — Діагор з Мелосу (про якого я майже не говорив): прозваний «атеїст», ціна за його голову призначена офіційно. Утік. — Піфагор: загинув у Кротоні, коли натовп спалив будівлю, де збиралася його школа. Місцевим не подобалося, що школа не приймала всіх бажаючих. — Емпедокл: за легендою, кинувся у кратер Етни, щоб довести своє божественне походження. Етна повернула одну з його сандалій. — Геракліт: добровільне вигнання у гори. Помер невідомо як, кажуть — лікуючи себе від водянки коров’ячим гноєм.

Це люди, які створили філософію. Жодне життя не закінчилося в комфорті. Жодне не вмерло в академічному кабінеті за горнятком чаю. Всі вони знали, що думати — це політична дія, і політика не пробачить.

Коли ви сьогодні, у двадцять першому столітті, читаєте про «свободу мислення» як про абстракцію — пам’ятайте, що цю свободу не подарували. Її вирвали зубами. Її вирвали Анаксагор, Протагор, Геракліт, Діагор, Піфагор. Її вирвав той, ким завершилася ця доба, — Сократ.

Без них вашого права запитувати «чи є Бог?» не існувало б.

Тут досократична доба завершується. У 399 році до нашої ери Афіни нарешті ловлять філософа й роблять з ним те, що не зробили з Анаксагором, бо за ним стояв Перікл, і чого не зробили з Протагором, бо той устиг утекти.

Сократа спіймали. Сократ не втік. І те, що сталося далі, — це єдина подія в історії західної думки, що змінила все. Це наступна лекція.